Культурний і освітній центр

Будинок Нюрнберга засновано на партнерстві між німецьким містом Нюрнберг та українським містом Харків.
Це німецько-український культурно-просвітницький центр у Харкові з центром вивчення мови, акредитованим Інститутом Гете, водночас це місце зустрічі всіх харків'ян, зацікавлених у Німеччині.
Заклад існує з 1995 року.

Ви хочете вивчати німецьку мову цікавим, ефективним та динамічним способом, успішно спілкуватися та складати іспити?
Уроки проводять досвідчені викладачі, використовуючи сучасні комунікативні методи, автентичні навчальні матеріали та ресурси.
Будинок Нюрнберга дотримується всіх розпоряджень
Міністерства охорони здоров’я і проводить всі заходи
з дотриманням особливих правил гігієни.

Довідки за телефоном:
+ 380 68 470 77 06

Мистецтво і зустрічі

Чт, 29.10.2020 -
Ср, 11.11.2020

Кінотеатр «8 1/2»

вул. Донця-Захаржеского, 6/8
м. Історичний Музей
Харків

За підтримки Goethe-Institut

Фестиваль "Нове німецьке кіно" показує нові фільми та копродукції з Німеччини:

драма "Берлін Александерплац", екранізація роману Альфреда Дьобліна 1929 року в сучасному Берліні;

комедія "Ім’я", в якій дискусія з дрібного приводу переростає в загальний порахунок;

любовна драма "Мій кінець. Твій початок", в якій героїня має відчуття, що вже знає свого нового друга, але не здогадується, що їх зв’язує;

трилер "Повітряна куля", що базується на реальній історії втечі з НДР;

любовна драма "Ундина", що на новий лад тлумачить міф про таємничу жінку води, створюючи сучасну казку у світі без чудес.

Наприкінці жовтня в семи українських містах під час фестивалю «Нове німецьке кіно» покажуть сучасні стрічки: про соціальні, сімейні й особистісні кризи. Кожен з фільмів має по-своєму зацікавити українського глядача. Усі вони — якісний кінопродукт, це роботи останніх двох років, відзначені численними нагородами, визнаними на фестивалях у Берліні, Каннах, Карлових Варах. Фестиваль гідно тримає формат, пропонуючи сильну програму з новинок кінематографу зацікавленим харків’янам.

Німецьке кіномистецтво включає численні шедеври кінематографу: від німого кіно до сучасних авторських стрічок та блокбастерів. Щорічно в Німеччині знімається близько 160 художніх фільмів, відбувається низка кінофестивалів, серед яких найвідоміший — Берлінале. Наразі маємо чудовий шанс на споглядання видатних картин.

Дослідники зазначають, що в кінофестивалях людям найбільше подобаються ретроспективи. Що ж до «новинок» — нам і без того кожен день був у новинку. Але не зараз: пандемія та різні обмеження змінили смаки, і глядач шукає спілкування та зустрічей із сучасним.

Блискучим компромісом між ретро та сьогоденням є кіно Бурхана Курбані «Берлін, Александерплац». Це екранізація класичного роману Альфреда Дьобліна 1929 року, що вирізняється експресіоністською манерою, новаторською будовою, знаменитою монтажною технікою та в певних епізодах своєрідним німецьким варіантом «потоку свідомості». Райнер Вернер Фассбіндер, визнаний лідер німецького «нового кіно», уже знімав за романом серіал, тож замах режисера — надзвичайний виклик.

Герой — Френсіс, який походить з Гвінеї-Бісау, вирушає в нелегальну подорож із Африки до Європи. Коли човен потрапляє в шторм, хлопець присягається стати порядною людиною, якщо врятується. Френсісу щастить: він виходить на берег Європи неушкодженим. Доля призводить героя до Берліна, де він щиро намагається виконати присягу. Але потрапляє у вир злочинів та жорстокості, і дружба з німецьким торговцем наркотиками Рейнгольдом неодноразово штовхає Френсіса до межі. Хитрий шахрай раз у раз досягає успіхів у використанні Френсіса для свого темного бізнесу. Любов до жінки, здається, зрушує позитивні зміни в житті біженця. Але Рейнгольд не відмовляється від свого «протеже».

Мігранти привозять у Європу сліди своєї культури, думок, історії — тож глобалізація змінює традиційний зріз німецького суспільства: демографічний, етнічний, світоглядний. І режисер переосмислює класичний твір, доповнює його питаннями нашого часу: міграцією, ідентичністю, різноманітністю, правом на батьківщину.

Наступна стрічка фестивалю — теж про Берлін, і теж із новітнім поглядом на відношення сучасності до минулого. Визнаний метр Крістіан Петцольд пропонує глядачам інтерпретацію старовинного сюжету: в «Ундині» йдеться про міфічну істоту, яка живе у воді та призначена вбивати своїх невірних коханців. Але сучасна Ундина, здавалося б, нехтує життєвим призначенням. Ундина Петцольда — прекрасна берлінська історикиня, а її спосіб передавати знання про місто настільки ж професійний, наскільки витончений.

Красуня Ундина знає все про архітектуру Східного і Західного Берліна, її розповідями заслуховуються відвідувачі виставки, вони полонять серце мрійника Крістофа. Знайомство молодих людей містичним чином зближує їх. Але в минулому Ундини є таємниця: фатальний роман з чоловіком, який її зрадив.

Ундина не хоче вбивати: є чоловік, Крістоф, який уперше кохає її заради неї самої, і любов, за яку вона бореться. Небезпека полягає в тому, що героїні доведеться повернутися до води. Це переслідує її: акваріуми вибухають, працюють водопровідні крани, Крістоф, промисловий водолаз, бере її з собою на занурення. Міф повертає їх назад.

Історія любові до життя і смерті, яку німецький романтизм поширив у незліченних варіаціях у 19 столітті, розказана Петцольдом красиво й натхненно, за допомогою цифрових технологій. У традиційних студіях був побудований цілий підводний світ, але є і справжні дайвінг-кадри, дамби та промислові будівлі, побудовані у стилі середньовічних замкових комплексів. Не випадково Ундина працює в музеї, в історично-романтичній будівлі, що імітує історичні архітектурні стилі Середньовіччя та Відродження.

Петцольд обрав казку як шаблон для «Ундини», проте він упевнений: неполітичних фільмів немає. Навіть коли він мав на увазі стихійний дух німецького романтизму, не зміг уникнути політики. Персонажі живуть у світі, розчарованому в глобалізації, капіталізмі, в якому почуття перетворилися на товари, що потім утилізуються.

Через легенду Крістіан Петцольд воліє звернути увагу глядачів на те, що зараз відбувається з Берліном? Він нагадує: Берлін — це осушені болота за часів Фрідріха Великого. І навіть якщо ви осушили болото збудували на ньому місто, то духи стихій все одно залишаються там. Це була основна ідея «Ундини». Петцольд перетворює міф про таємничу жінку з води в сучасну казку в зачарованому світі, поєднавши впізнавані повсякденні жести з примарною суперреальністю.

У німецьких фільмах завжди були сильні, самодостатні, самовизначені жінки. Цікаво, як режисери та сценаристи нового кіно сприймають посилення ролі жінки в сучасному світі, на що вони звертають увагу, коли розповідають історію з жіночої точки зору?

У фільмі «Лара», що зняв Ян-Оле Ґерштер, ми бачимо героїню в день її 60-річчя. Вона недавно пішла на пенсію та виглядає як респектабельна жінка, доглянута і елегантна. Але ювілей не задався, як, схоже, і життя Лари. Чоловік від неї пішов, а син, відомий піаніст, не бажає спілкуватися. Він живе у бабусі, у матері Лари, і та, незважаючи на ювілейний день дочки, звинувачує її, що вона зруйнувала власне життя. Кульмінацією фільму стає концерт, який дає в престижному берлінському залі син Лари, Віктор, — і на який він мати не покликав.

Лара зустрічає свого колишнього професора фортепіано. Вона була його студенткою, а потім музикантом став і Віктор. Жінка розповідає про майбутній концерт сина, і каже: «Ви його навчили». — «Опосередковано», зауважує старий. Тобто, хто ж проклав життєву й творчу доріжку Віктора? І якщо син зробив те, що хотіла мати, то чому зв’язок між ними обома перерваний, та її навіть не запросили на прем’єру? Лара бродить містом, купує залишки квитків на концерт сина та роздає їх незнайомим людям.

Це фільм для тих, хто ризикне зазирнути всередину себе. Режисер Ян-Оле Ґерштер не демонструє власне ставлення до героїв, його режисерська манера делікатна й позбавлена ​​повчань. І спробувати зрозуміти, що якби ми, будучи батьками, не були впевнені у власній правоті, правота ця не лише не допомагає нашим дітям, навпаки — часто ламає їхні долі.

Наступна сильна жінка нового німецького кіно — із зовсім іншої вікової категорії. Це дев'ятирічна Бернадетта, або Бенні, — важка непередбачувана дитина, нестримно агресивна й абсолютно неконтрольована. «Руйнівницю системи» режисерки Нори Фіншелдт побоюється навіть власна мати. Кількість дитячих притулків, що відмовили дівчинці в перебуванні, йде на десятки. Для дорослого закладу вона замала, але, незважаючи на вік, з малою не може впоратись ніхто: ані м'яка аморфна мати, ані досвідчені соціальні працівники. Бенні заперечує усі спроби їй допомогти та хоче неодмінно жити тільки з мамою.

Ця ніжна на вигляд дівчина з нестримною енергією є «збоєм системи». Цей термін використовується для опису дітей, які відмовляються приймати будь-яку структуру, і які поступово провалюються через тріщини в німецькій службі у справах дітей та соціального забезпечення.

Нора Фіншелдт створила напружену драму про надзвичайну потребу однієї дитини в любові та безпеці, та потенціал насильства, що породжує це. У той же час у фільмі зображені невтомні спроби педагогів та психологів, які використовують повагу, довіру та впевненість, щоби створити умови для дітей, які погрожують знищити інших та себе в результаті своїх непередбачуваних емоційних спалахів.

Всепоглинаюче кохання на межі життя і смерті — класичний сюжет епохи німецького романтизму на тлі сучасного міста — відтворений у наступному фільмі: любовному трилері «Мій кінець. Твій початок» Маріко Міногучі.

Коли Нора та Арон зустрічаються в метро, ​​це любов з першого погляду. Арон вірить в долю, а ось Нора, навпаки, вважає, що в житті все відбувається завдяки випадковості. Щастя обох короткочасне: Арона розстрілюють, коли вони з Норою опиняються в банку під час пограбування. У своєму горі Нора намагається різними способами приборкати біль. Зрештою, вона проводить ніч із незнайомцем. Але незабаром виявляється, що Натан — це не просто пригода на одну ніч, він надає Норі натхнення та підтримку. І чим більше часу вона проводить з ним, тим частіше виникає відчуття, що Нора знає Натана набагато довше.

Ця історія звертається до особистісних переживань. У вас коли-небудь бувало дежавю? Ви зустрічали коли-небудь людину, яку, здається, ніби знаєте все своє життя? Тоді ця драма не залишить вас байдужим.

Німецьке кіно останніх років визначається великою кількістю режисерів, хто добре знає людей. Режисерів, сценаристів, акторів, які здатні відтворити рельєфи характеру, поглядів і жестів своїх героїв. І вони передають мову, місця і емоції так, що це не тільки достовірно, але їхня глибина, їхня самодостатність, їхні проблеми, їхня дотепність зворушує глядачів.

Наступний фільм саме дотепний. Це єдина комедія з представлених стрічок, але не така, де можна просто сміятися над ситуаціями «впав, бо послизнувся на банановій шкірці». Кінострічка «Ім’я» Зенке Вортманн — про традиції та порядок, історичні травми й табу, сімейні чвари, снобство та приховані таємниці.

Штефан і Елізабет, подружня пара університетських снобів, організовує сімейний обід для вузького кола. Вечір йде як завжди, аж поки Томас, молодший брат Елізабет, поверхневий, але веселий малий, не ділиться з рідними новиною: його подруга скоро народить хлопчика, якому вже придумали ім'я. І це ім'я... Адольф. Звістка приводить компанію вихованих а витончених інтелектуалів у стан, близький до шокового.

Розгорається скандал, який призводить до дивних наслідків. Знаєте, такий, коли тягнеш за одну нитку, а висмикуються пасма з усієї скатертини. Дружній вечір із вишуканою їжею та добрим червоним вином набуває присмак гіркоти. Суперечка спалахує дедалі завзятіше, придушені конфлікти, юнацькі гріхи та сімейні таємниці використовуються для нанесення емоційних ударів один одному. Таким чином, дискусія щодо назви табу стає загальною сваркою, де вже нічого, жодне слово не є табу.

Сатирична комедія в обставинах камерного обіду — популярний жанр, від Джорджа Кьюкора і Луїса Бунюеля до сучасних інтерпретацій. Любителям подібного стилю, коли вся дія та сюжет розгортаються в одній локації, буде цікаво подивитися. Також стрічка подає нетривіальний підхід до складних і неоднозначних подій історії.

Взагалі, багато хто з новітніх німецьких режисерів тяжіє до зображення сучасності та повсякденності через тло історії — хоч давньої, хоч подій останніх десятиріччь. Ця історія занурює глядачів у стан ностальгії, здивування, емпатії героям, а то й люті. І саме це ознака справжнього мистецтва — його дія може бути освітня, збуджуюча, і терапевтична водночас. Настрій у процесі просмотру фільму «Повітряна куля» 

Міхаеля Хербіга розшаровується на поетичний і політичний естетичні рівні.

Ця стрічка заснована на реальній історії, сюжет її розповідає про вражаючу втечу з НДР. Влітку 1979 року, після двох років підготовки та планування, сім'ї Стрельчик та Ветцель хотіли втекти з НДР до Західної Німеччини на саморобній повітряній кулі. Сім'я Стрельчик робить першу спробу врятуватися з «соціалістичного Раю», проте здійснює екстрену посадку безпосередньо перед кордоном: пошкоджену повітряну кулю відносить вітер. Сім'я потрапляє додому непоміченою, але вони знають, що Штазі незабаром їх вистежить. Гарячково вони разом з Ветцелями починають працювати над новим, більш стійким аеростатом, і готуються до другої спроби втечі.

Картина ця є гарним балансом між між журналістськими та естетичними елементами, документальним і художнім пригодницьким кіно та зразком конструювання історичної правди на екрані. Тема фільму — поділена навпіл країна, дуже близька і зрозуміла багатьом німцям, а тепер — і українцям.

У фільмах сучасних німецьких режисерів, представлених на фестивалі «Нове німецьке кіно», інтонація важливіша за інформацію. Зрештою, подібні стрічки не вражають спецефектами, тут не повідомляється ні про що понад те, що можна дізнатися з пристойних ЗМІ та журнальних хронік.

Німецьке кіно цілком могло б зніматися десь поруч із нами. Скільки героїв, героїнь, подій — але все це могло статися (і відбувається) у твоєму місті, в твоєму під'їзді, з тобою і твоїми батьками, друзями і подругами. Фентезі та неореалізм, натуралізм і ретро, романтизм і спогади — ця еклектика не дратує, а робить сучасне німецьке кіно чуттєвим і опуклим. Як в хорошому фільмі, так і в нашому житті: кохання, зрада, війна, дружба, пригоди і чудернацькі персонажі прямо на твоїй вулиці.

Тетяна Ямпольська